/Files/images/pdpisi/нагорода.gif








Микитей Іван Семенович

/Files/images/kartinki/Микитей Іван Семенович.JPG

Зійшло сонечко і засміялось! Воно було таке чудове, веселе, що осліпляло своєю усмішкою всю природу навколо невеличкої хатиночки, в якій жила дружна сім’я: батько – Семен, мати – Ірина та 9 діточок. Мати однаково любила всіх діток, хоча 4 із них були від першого шлюбу чоловіка, а 5 нажитих спільно. Серед усіх виділявся впертим характером та веселою вдачею худорлявий біленький хлопчик Іван. Понад усе полюбляв він мріяти, слухати пісні, а ще - майструвати та малювати ікони. Чому саме ікони? Можливо, тому що його батько був церковним старостою, і хлопець часто ходив з ним до церкви святої Параскеви.



Минули роки, юнак закінчив Кривоозерську семирічку, здобув омріяну професію шофера в місцевій МТС. Але мріям не судилося здійснитися, бо країною котилася страшна звістка – почалася війна.

У 1944 році йому ще не було і вісімнадцяти, але він звернувся із заявою до Кривоозерського військкомату і пішов добровольцем на фронт, щоб його не забрали до Німеччини. Спочатку він підносив набої солдатам, а потім і сам почав воювати.


Микитей І. С.2.gif

З грудня 1944 року воював у складі 1206 стрілкового полку, Першого Білоруського фронту мінометником. 12 грудня 1944 року прийняв перше бойове хрещення – прорив оборони ворога на Сандомирському плацдармі. Перед першим боєм було страшно, але він ніколи не оглядався назад, «тільки вперед, ні кроку назад». Його підтримували фронтові друзі, їх дружба, взаємовиручка, розуміння того, що страшно всім. Бо день на передовій рівнявся вікам, бо кожен розумів, що цей бій може стати останнім. Потім участь у боях за вторгнення в Брандербурзьку провінцію і до річки Одер. Лютий 1945 – участь у форсуванні річки Одер лівіше міста Франкфурт, захваті та утримання плацдарму до прибуття основних сил. Березень 1945 року - участь у боях на правому фланзі плацдарму на Одері та прориві оборони ворога на Одерському плацдармі. Потім бої за вихід на Берлінське шосе біля каналу Одер-Шпреє. Довгі фронтові дороги пройшов Іван Семенович Микитей. До березня 1946 року охороняв склади в Німеччині з металічними трофеями. З травня 1946 по червень 1948 року охороняв Брестську фортецю, звідки переправляли вантажі на вузьку залізницю з Німеччини до СРСР і в зворотньому напрямку. У червні 1948 року повернувся до рідного села Криве Озеро. Було про що розказати, чим поділитися. Змужніння прийшло саме собою. За бойові заслуги перед Батьківщиною мав дві особисті подяки Верховного Головнокомандуючого тов.. Сталіна (за відвагу під час прориву оборони ворога на півдні Варшави та за відвагу при вступі в Брандербурзьку провінцію), двічі нагороджений медаллю «За відвагу», орденом «За мужність», орденом Вітчизняної війни І та ІІ ступенів.

Особливо запам’ятався бій 16 квітня 1945 року за 75 км від Берліну на каналі Одер-Шпреє. Внаслідок сильного опору фашистів полк зупинився. Він як міг утримував оборону, але боєприпаси скінчилися. Бій був запеклий. Дев’ятнадцятирічний юнак Іван переповз у тил противника, знайшов залишені мінометні снаряди і притягнув ящик на лінію вогню. Ці снаряди підійшли за розміром до наших мінометів. Віра в перемогу окрилила юнака, і він ще декілька разів приносив снаряди. Під час жорстокого бою був поранений. Іван Семенович втратив праве око, одержав осколчасті поранення голови. До 22 липня 1945 року перебував у шпиталі в/ч 14254, там і зустрів радісну звістку про Перемогу. За цей подвиг був нагороджений медаллю «За відвагу» та орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Але нагорода знайшла свого героя лише у серпні 1987 року (на підставі листа Головного Управління кадрів Міністерства оборони Радянського Союзу за №5/145980)


Микитей І.С. 2.JPG

Не скорився фронтовик долі, коли повернувся з війни інвалідом ІІ групи. Одразу ж пішов працювати до рідного колгоспу «Радянська Росія», адже потрібно було відбудовувати рідне село. З часом Іван Семенович став листоношею. У спеку і лютий мороз, у негоду і бездоріжжя поспішав до людей, які з нетерпінням чекали свіжих новин, листів від рідних, телеграм. Жодного разу листоноша не підвів своїх односельців. Організованість, витривалість, відповідальність то ще з фронтових доріг.

Роки війни не знищили тонкої ліричної душі юнака, у якого серце затрепетало від зустрічі з сільською красунею Євдокією. Зустрівшись раз, покохав назавжди. Весна 1950 року стала початком створення нової міцної сім’ї.


Микитей І.С. 3.JPG

Іван Семенович був надзвичайно талановитою людиною. За яку б справу не брався, все доводив до кінця. Його обійстя можна було ставити за взірець. Скрізь порядок, різнобарв’я квітів, до ладу впорядкований двір. Власними руками збудований дім, меблі теж виготовлені власноруч.

Крім того, що він мав золоті руки, Іван Семенович ще й вирізнявся неабияким хистом у спілкуванні з людьми. Односельці згадують про нього, як про привітну , добру й чуйну людину. Умів підтримувати, заспокоїти і просто цікаво розказати. Іван Семенович дуже радів, коли його запрошували до школи, але про тяжкі, страшні дні війни розповідав з болем у душі. Він помер 2008 року. Його донька, Сінчук Марія Іванівна, ретельно зберігає фотографії та нагороди, яких у її батька чимало. Хтось із великих сказав: людина живе, доки живе пам’ять про неї. І тому пам’ятаємо рідних і близьких, які вже перебувають на інших світах.

/Files/images/proekti/Нагороди.JPG

Кiлькiсть переглядiв: 702